Досвід Милості.

Під час проведення ритуалу Падука Абішекам в Карпатах я отримав дуже яскравий внутрішній досвід, яким хотів би поділитися. Можливо для когось цей досвід стане в пригоді, адже судячи зі змісту нашого чату у Вайбері, проблем у нас у всіх вистачає.

Так от..

На час проведення вказаного ритуалу позаду вже було багато вражень, адже це був передостанній 9-й день 10-денного ретриту. Стан свідомості був суттєво трансформований попередніми активними практиками, подіями, враженнями та ритуалами. Описати цей стан можна було б хіба що містичними термінами, як досвід розчинення особистості чи досвід колективної свідомості.

Варто зауважити, що сам ретрит для мене, як і для багатьох інших учасників, складався з двох якісно різних періодів – це перші 5 днів, і другі 5 днів, коли частина людей поїхала, але з зовнішнього світу до нас приєдналась інша група нових учасників.

В перші 5 днів потік подій був схожий на невимушену гру, коли завдяки активним практикам і заняттям ми поступово відключались від своїх звичних соціальних та персональних програм і повільно розчинялися у колективному полі свідомості. Навколо нашого готелю кілометрів на 10 розповсюджувалось поле високої вібрації (я перевіряв власними відчуттями, коли виїжджав по справах у Івано-Франківськ на 6-й день –  десь після 10-го кілометру почала боліти голова від перепаду частоти, а коли повертались назад на тій самі відстані головний біль минувся). Завершенням першого періоду став ритуал 4 корзини, на якому я особисто дуже яскраво відчув колективне поле свідомості. Відчуття було дивним, хоч і не незвичним, бо раніше мені вже доводилось бувати у подібному стані. Особливою рисою в даному випадку була неочікувана сила емоційного зв’язку з незнайомими мені людьми – я просто відчував безпосередньо що вони переживали. 4 корзини закінчувались аудіо треком, де сміялась дитина. Але сміятися разом з дитиною ніяк не виходило, бо більшості учасників ритуалу було не до сміху – піднялися важкі програми з підсвідомості, потужні заряди болю від неприйняття людьми один одного. Мене теж «за компанію» розірвало на дрібні шматочки, хоча я так і не зміг витягнути з власних ранніх спогадів якогось подібного досвіду. Я згадував як хтось близький мені не приймав когось іншого так само близького мені, згадував як мене не приймали вже набагато пізніше – коли я був дорослим, але не міг нічого згадати про ранні дитячі чи перинатальні враження. Напевно це і правильно. Може мозок просто не знайшов як інакше це вивести у денну свідомість, зате я добре відчув що глибоко у підсвідомості такий досвід точно є, і це дуже-дуже боляче. І це не просто особисто мені боляче, я відчував як одночасно цей біль знаходиться всередині кожного учасника процесу. Це був наче один потужний заряд, який одночасно сидів у кожній присутній людині, яку колись не приймали, яку не любили, яку відштовхували, чи якої не хотіли. Нам всім було одночасно і однаково боляче. Отакий от стався досвід переживання колективної свідомості. Хоча, здавалося ніщо не передвіщало біди – до цього моменту все було весело і класно.

Потім на 5-6-й день відбулася ротація учасників. Частина людей поїхала, група новачків приїхала. І відбулася якісна зміна стану – у повітрі зависло відчуття стресу. Тут склалося до купи декілька причин. В тому числі це був приїзд нових людей, які ще не адаптувалися до високих вібрацій і носили в собі ще кілька днів залишки зовнішніх соціальних програм. Також вплинули ще деякі стресові події, що торкнулися особисто деяких учасників, про що не варто говорити на загальному полі. І звичайно, впливали витягнуті і пережиті на 4 корзинах заряди, які не змогли розчинитися відразу. В результаті, хоч сам процес нашого спілкування суттєво не змінився, але поле колективної свідомості було вражене негативними зарядами, які не дозволяли вільно радіти життю. Постійно боліло серце, в голову лізли зовсім невластиві мені думки – про безглуздість життя, про відсутність сенсу, про те що я нікому не потрібен і т.п., хоча насправді все було чудово і навколо мене було купа друзів, яких я люблю і які люблять мене, і життя прекрасне, і все класно… Але я не міг втриматись в позитивному стані стабільно  – все одно періодично щось вилазило з підсвідомості попити крові і навіювало ці дикі негативні емоції. Я страждав від цього, і не міг позбутися цього страждання.

Закінчилось все під час ритуалу Падука Абішекам. Негативний стан під час дійства наростав, врешті став неперервним і настільки важким, що я вже не міг це далі витримати. Перед самим отриманням Дікші від Падук, коли вже підходила моя черга торкнутися до них, я відчув крайній розпач. В голові звучало питання – чому я страждаю??? Чому мені так боляче??? І тут я почув всередині спокійний такий голос – «Людство страждає. А ти і є Людство». Я був у шоці від цього відкриття – все так банально просто, і Багаван про це давно говорив відкритим текстом, і я це здається завжди розумів умом, але напевно раніше я не відчував такого зв’язку з Людством і його стражданнями. У мене бували свої якісь страждання, у всіх інших – у кожного були також свої особисті проблеми. В мить у мозку відбувся зашквар як під час зварювання металу електродугою – немає окремих персональних проблем, не існує окремого страждання – це все наше спільне, воно як спрут має єдиний центр і лише проявляється для кожного по-своєму. Мозок зупинився від усвідомлення. Тоді виникла думка – але ж це надто потужна і нездоланна проблема – ми принципово не можемо з цим справитись, бо таке колективне страждання настільки сильне, що жодна окрема людина чи навіть група людей не зможе розчинити подібний гігантський заряд. І я знову почув спокійні слова всередині – «Людство не може самостійно справитись зі своїм стражданням». Я вже й не здивувався – все як давно казав Багаван. Просто раніше ці слова здавалися якимись абстрактними, стосувалися когось іншого, якогось непросвітленого людства, яке ми, як передова група пробуджених активістів, спасаємо своїми практиками, молитвами, медитаціями, підтримкою високих вібрацій і тому подібними зусиллями. І тут відкриття – ми не справимось, як би ми не старалися. Це був ще один шок для мого мозку – всі наші особисті чи навіть колективні зусилля марні – «Людство не може самостійно справитись зі своїм стражданням». Звичайно, мене накрило розпачем. Серце защеміло так, наче ось-ось вже зупиниться. Десь всередині знову прозвучало – «Потрібна Милість». Як потопельник за соломинку мій розум вхопився в цю думку – де ж Милість? Вона потрібна! Чому її немає??? Адже нам тут так боляче!!! І ще раз я почув спокійний голос – «Милість є, чого кричиш?»… Милість є??? Тобто Милість є??? «Так, Милість є». І тут я відчув, як звідкись із Сахасрари, з самої маківки моєї голови потекла якась неймовірна Благодать. Мурашки побігли спочатку по обличчю, по всій голові, потім далі – по всьому тілу, чимось солодким залило серце, яке відразу перестало боліти і почало сильно пумкати. О, яке це щастя, що Милість є! виявляється вона є завжди, варто тільки усвідомити її необхідність і звернутися по неї. Все геніальне просто. Потім я намагався розповісти про свій досвід друзям, і що неймовірно, я кожного разу під час розповіді знову переживав все заново – спочатку я переживав страждання, боліло серце, потім на словах «Милість є» мене знову відвідували ті «Багаванські мурашки» і заливало Милістю. Навіть зараз, коли пишу цей текст, я відчуваю те саме, хоча зараз це вже більше спогад, ніж повне переживання стану. Напевно у мозку є свої захисні бар’єри – не хоче він більше переживати той біль, навіть заради нового переживання Милості.

Варто також врахувати, що весь потік переживань під час ритуалу відбувся як короткий внутрішній діалог, що тривав всього 2-3 секунди. Це зараз я вже можу багатослівно «розшифрувати» те що тоді пережив, включився ум, знайшлися потрібні літературні слова.

Тоді слів було всього декілька: Людство страждає. Людство не може самостійно позбавитись страждань. Потрібна Милість. Милість є. ВСЕ.

Отаким ось досвідом я хотів поділитися з усіма, кому можливо так необхідно отримати зцілення.

Милість є! я перевірив)))